[Про Натальцю і красиве помирання]

Я не міг бути свідком їхньої смерті,
бо ще не народився, як вони почали по черзі вимирати,
міцні гілки однієї сім’ї, діти одного дерева,
розхитаного двадцятим століттям
і притишеного по кладовищах
поміж супокійних плит польського періоду.
 
Найстарша Ганя, що була юнкою,
коли йшла велика світова,
з’явилася і зникла десь поза моєю свідомістю,
напевно, ще до мого народження,
залишивши тільки сина (якого вже нема)
і дочку (якої теж уже нема).
 
Андрейко  (кажуть, на мене був схожий)
виїхав на Росію, вбитий у тридцять сьомому.
І тепер його очима дивиться на мої листи
старенька дочка Луїза,
а я боюся їй далі писати:
а раптом вона вже також там
і мій черговий лист не перетне невидимих кордонів?
 
Потім – Юзко, стрийко, львівський дженджик,
без жадного ґанджу, з діткливими очима,
найбагатший у сім’ї, бо з чотирма дітьми –
Данком, Дозьом, Любою, Лузею.
Він теж відійшов якось непомітно,
напевно, довго сперечався зі смертю, хто кого,
поглядом франта кидав на відбуті фасади кам’яниць
і зупевне жалів о тім, що не має внука-тезка.
 
Далі йдуть ті, чиї відпровадини на той світ
або досмертні перверзії
я можу згадати і залишитися спокійним:
це справді було.
 
Отже, Марусю бозя прикувала до ліжка,
до глухонімого мужа,
до власної бездітності,
до батьківської хати, де вона залишилася жити,
як наймолодша дитина,
і, нарешті, до родинного кута на цвинтарі.
Пригадую її веселою і балакучою.
 
Відтак Михась – мій дідусь, котрий
мав щастя померти на руках у своїх доньок
і лягти тут же, недалечко від своїх батьків.
Коли він помирав, я вже був дорослий,
бо розхвилювався, побачивши, як над його труною
примовляли дві його старші сестри –
Таїска і Натальця.
 
Таїска  померла влітку, коли тепло
і настільки довгий день, аби стало добратися
попутними автами до села і назад.
Був серпень, а Таїсці – дев’яносто два роки.
Була монахинею. Знала грати на гітарі.
Любила співати. Любила солодке.
Красиве помирання влітку.
На її поминки столи розклалось на подвір’ї,
застелилося лави і зносилося від сусідів крісла.
 
На її поминках Натальця

тихенько сиділа за столом
(як завжди, тихенько)
і приймала на себе дар
померти останньою
і найстаршою.
 
Вірш було написано 2 роки тому, коли була ще жива остання сестра мого дідуся. Цього вівторка і вона померла. Померла тихо, напевно без болю. А зрештою, не знати, бо жила в хаті сама. Мала неповних 96 років.
В моїй уяві ці мої тітки і стриї становили якусь плеяду чи династію, котру можна розкласти на дерево і розмалювати всілякими схемами. Їхні потомки живуть зараз у Галичині, на Буковині, на Кубані… З ними, розсипаними, розкуйовдженими, родинне дерево виглядає не як дерево, а як широкий кущ або — краще порівняння — як колонія моху. Коріння — міцне, а стебла — довгі, кудлаті, легенькі, різні. Деякі з моїх троюрідних мають онуків-школярів, деякі вже на тім світі, є і молодші за мене.
І що печально — бачимося тільки на похоронах.