Замість України - сіра пляма
Eastern Europe: phrasebooks: [Includes mini-dictionary for each language (Albanian, Bulgarian, Croatian with Serbian, Czech, Hungarian, Macedonian, Polish, Romanian, Russian, Slovak, Slovene)]. – 4th edition – February 2007. – Footscray, Victoria (Australia): Lonely Planet Publications Pty Ltd ABN 36 005 607 983, 2007. – 456 p. – (Lonely Planet). ISBN 978-1-74104-056-2.
Small Talk: Eastern Europe: 10 essential languages for city breaks [Albanian, Bulgarian, Croatian, Czech, Hungarian, Macedonian, Polish, Russian, Slovak, Slovene]. – 1st edition – March 2007. – Footscray, Victoria (Australia): Lonely Planet Publications Pty Ltd ABN 36 005 607 983, 2007. – 128 p. – (Lonely Planet). ISBN 978-1-74179-107-5.
Переглядаючи перший цьогорічний номер «Українського тижня», наткнувся на рекламу книгарні "Є". Рекламу книжок, ясна річ. І не просто книжок, а англійськомовних путівників від марки «lonely planet». І це нагадало мені одне неприємне видиво...
Видавнича організація «lonely planet» спеціалізується на різних путівниках, довідниках, картах і розмовниках. Зокрема й на регіональних багатомовних розмовниках. Має б’юра в Австралії, Сполучених Штатах і Об’єднаному Королівстві — тобто створює лектуру головним чином для англомовних користувачів. А вже поширює її по всьому світу. І от — заходжу я два роки тому в полудневій Угорщині до книжкового супермаркету «Александра» (до речі, красиве розміщення книжок пірамідками, сходинками, кубиками і, звісно, на полицях уздовж стін, усміхнені продавчині з володінням англійською, посередині залу альтанка — для тих, хто хоче посидіти, почитати дещо або просто почекати друга… але це — заслуга глобалізації, а не угорців)...
Так от, у тім супермаркеті я знайшов РОЗМОВНИКИ від «lonely planet»: обидва східноєвропейські — їхні описи можете побачити тут, на сторінці, під заголовком. У кожному близько десятка мов і кожній мові передують короткі вступи, характеристика фонетичної системи, красива графічна заставка.
А тепер здогадайтеся: котрої мови в розмовнику немає?
Правильно: української. А ще — білоруської.
Після звороту титулу можна знайти мапу східної Європи, де кожна країна має свій колір. Мають усі — від поляків до албанців і від словенців до росіян — крім України, Білорусі, Молдови, держав Прибалтики. У нас — світлі плями. Вірніше, сірі. Сірі плями у розмовах? Сірі плями в історії? Сірі плями у стосунках? Напевно, укладачі вирішили, що в нас запросто можна спілкуватися якимись іншими мовами (якими? — російською, польською, румунською, словацькою?). Чи, можливо, вони уявляють Україну і Білорусь шматками Росії. Або ж ще не зреагували на події 20-річної давнини.
До речі, коли існувала чехословацька державна формація, то там кожен словак знав чеську, хоч не кожен чех володів словацькою. Але в розмовнику подають їх обох — і словацьку, і чеську.
Взагалі-то слова «Україна», «українці» згадуються в книжечках не раз — коли йдеться про історію болгарської, польської, російської, румунської чи ще якоїсь, спорідненої з нашою чи то місцевістю, чи походженням, чи мешканням носіїв. Але то тільки згадки. А так — для англомовців української не існує.
До речі, в передмові до російської частини сказано: «The official language of the Russian Federation, Russian is also used as the second language in the former republics of the USSR and is widely spoken throughout Eastern Europe»… І відразу згадую, як угорці (середнього віку — ті, що вивчали в школі російську) відверталися при згадці про неї або щонайменше гордо казали, що вчили за Союзу її в школі і ще скількись там років у гімназії чи в університеті, та так і не вивчили.
Словом, таке.
І, до речі, обидва розмовники видані 2007 року — тобто після Помаранчевої революції.
Якщо про російську мову в розмовнику написано неправду, то чи застрахований я від того, що все є правдою, що написано про угорську і польську мови? Чи можу я довіряти і впевнено вторити за укладачами латинкову транскрипцію? Чи вірно проставлені наголоси? Чи не заховався блуд ще десь? А так хотілося вірити красиво оформленому й продуманому виданню…
І гортаю, і малюнки розглядаю, і системою поділу на склади й позначення наголосу захоплююся, і приємною обкладинкою любуюся, а все з думки не йде оте «second language»…
Small Talk: Eastern Europe: 10 essential languages for city breaks [Albanian, Bulgarian, Croatian, Czech, Hungarian, Macedonian, Polish, Russian, Slovak, Slovene]. – 1st edition – March 2007. – Footscray, Victoria (Australia): Lonely Planet Publications Pty Ltd ABN 36 005 607 983, 2007. – 128 p. – (Lonely Planet). ISBN 978-1-74179-107-5.
Переглядаючи перший цьогорічний номер «Українського тижня», наткнувся на рекламу книгарні "Є". Рекламу книжок, ясна річ. І не просто книжок, а англійськомовних путівників від марки «lonely planet». І це нагадало мені одне неприємне видиво...
Видавнича організація «lonely planet» спеціалізується на різних путівниках, довідниках, картах і розмовниках. Зокрема й на регіональних багатомовних розмовниках. Має б’юра в Австралії, Сполучених Штатах і Об’єднаному Королівстві — тобто створює лектуру головним чином для англомовних користувачів. А вже поширює її по всьому світу. І от — заходжу я два роки тому в полудневій Угорщині до книжкового супермаркету «Александра» (до речі, красиве розміщення книжок пірамідками, сходинками, кубиками і, звісно, на полицях уздовж стін, усміхнені продавчині з володінням англійською, посередині залу альтанка — для тих, хто хоче посидіти, почитати дещо або просто почекати друга… але це — заслуга глобалізації, а не угорців)...
Так от, у тім супермаркеті я знайшов РОЗМОВНИКИ від «lonely planet»: обидва східноєвропейські — їхні описи можете побачити тут, на сторінці, під заголовком. У кожному близько десятка мов і кожній мові передують короткі вступи, характеристика фонетичної системи, красива графічна заставка.
А тепер здогадайтеся: котрої мови в розмовнику немає?
Правильно: української. А ще — білоруської.
Після звороту титулу можна знайти мапу східної Європи, де кожна країна має свій колір. Мають усі — від поляків до албанців і від словенців до росіян — крім України, Білорусі, Молдови, держав Прибалтики. У нас — світлі плями. Вірніше, сірі. Сірі плями у розмовах? Сірі плями в історії? Сірі плями у стосунках? Напевно, укладачі вирішили, що в нас запросто можна спілкуватися якимись іншими мовами (якими? — російською, польською, румунською, словацькою?). Чи, можливо, вони уявляють Україну і Білорусь шматками Росії. Або ж ще не зреагували на події 20-річної давнини.
До речі, коли існувала чехословацька державна формація, то там кожен словак знав чеську, хоч не кожен чех володів словацькою. Але в розмовнику подають їх обох — і словацьку, і чеську.
Взагалі-то слова «Україна», «українці» згадуються в книжечках не раз — коли йдеться про історію болгарської, польської, російської, румунської чи ще якоїсь, спорідненої з нашою чи то місцевістю, чи походженням, чи мешканням носіїв. Але то тільки згадки. А так — для англомовців української не існує.
До речі, в передмові до російської частини сказано: «The official language of the Russian Federation, Russian is also used as the second language in the former republics of the USSR and is widely spoken throughout Eastern Europe»… І відразу згадую, як угорці (середнього віку — ті, що вивчали в школі російську) відверталися при згадці про неї або щонайменше гордо казали, що вчили за Союзу її в школі і ще скількись там років у гімназії чи в університеті, та так і не вивчили.
Словом, таке.
І, до речі, обидва розмовники видані 2007 року — тобто після Помаранчевої революції.
Якщо про російську мову в розмовнику написано неправду, то чи застрахований я від того, що все є правдою, що написано про угорську і польську мови? Чи можу я довіряти і впевнено вторити за укладачами латинкову транскрипцію? Чи вірно проставлені наголоси? Чи не заховався блуд ще десь? А так хотілося вірити красиво оформленому й продуманому виданню…
І гортаю, і малюнки розглядаю, і системою поділу на склади й позначення наголосу захоплююся, і приємною обкладинкою любуюся, а все з думки не йде оте «second language»…
40 коментарів
1. цудовы прыклад публіцыстыкі: напісана ёміста, канкрэтна, вобразна..., проста цікава чытаць…
І ў той жа момант вылучаецца галоўная праблема. Усё паказана вельмі яскрава, мастацкі далікатна падведзены чытач да галоўнай ідэі: хто ж мы ў такім разе, чаму так да нас. Быццам бы і спакойна напісана, але як… закранае, бянтэжыць, «дратуе».
Але гэта ўжо за лічбаю «два».
2. так, вельмі прыкра, агідна, і нават сорамна… Ну чаму так?.. Я думаў так часам адносяцца толькі да беларусаў (з гэтым сустракаўся і раней), якія самі часам забываюцца на сваю гісторыю, спадчыну, мову. Украінцы не такія. І ўсё-роўна, у спадкі ад былых часоў савецкай імперыі… Знявага да нас…
Чаму?
не ведаю.
Няўжо такія жывыя савецкія міфы, што яны замінаюць еўрапейцам бачыць новую рэчаіснасць?
Ці я ны падсвядома баяцца рускага мядзведзя?
Ці проста ім так зручней, лянівей, прасцей...: не заўважаць, не паважаць. Усім: ад тур-аператараў, да звычайных кабетаў, якім вельмі цяжка запомніць назвы яшчэ некалькіх краін?
Ці, ці ці… так, ці інакш…
Прыкра, але і вурок нам.
Калі мы будзем настойліва, кожнага дня, кожны на сваім месцы памятаць аб тым хто мы ёсць. Не саромецца казаць аб гэтым… Гэта ўжо нямала…
Так, колькі разоў я выпраўляў, калі мяне пыталіся — вы з Расіі. «Не», — пры гэтым ветліва-раздражнённа, — «НЕ Я З БЕЛАРУСІ. Гэта абсалютна іншая краіна. На працягу 200 год была пад акупацыяй Расіі. Але зараз мы незалежная краіна». Ну і так далей. Не трэба баяцца кагосці пакрыўдзіць. не трэба рэгістравацца на сайце, ці сістэме пераводу грошаў, калі там няма тваёй краіны (прапануюць напісаць рэгіён Расіі)… Не трэба. Хоць часам гэта і цяжка.
Трэба паважаць сябе, сваю краіну (краіны і мовы суседзяў таксама!!!) і урэшце рэшт… Пачнуць паважаць. І не будзе шэрых плямаў.
Вось так. А пакуль што вельмі агідна(((.
А напісана сапраўды вельмі добра. Я хацеў бы каб гэта эсэ прачытаў кожны украінец і кожны беларус!
А, власне, чому б їм так не вирішити, якщо, приїжджаючи до Києва вони звідусіль чують російську, приїжджаючи до Мінська — російську…
Ні, ні, ні, я не кажу, що в Києві чи у Мінську не лишилося жодної людини, яка розмовляла би українською (білоруською)… Але! Магазини, музеї, кав’ярні, ресторани, громадський транспорт — російська, російська, російська, російська, російська… А куди перш за все направляються іноземні туристи? В магазини, музеї…
Шкода, що на наших мовах хочуть економити. Навіть на албанському не економлять! Хорватська й сербська дуже схожі — не економлять!
Ні, справа в іншому.
Це загальні відносини…
так кажуть білоруси
Отже, в тому, що розмовник представлений всіма цими мовами — але з винятком декотрих, також східноєвропейських — логіки, котрої вимагається при укладанні таких територіальних розмовників, немає. Але зате є логіка геополітики: західна європейська еліта у своїй більшості:
1) все ще боїться Росії;
2) нічого не знає про те (або ж знає дуже узагальнено), що ж там є на схід від них (одна з каледонських приказок: «Після Угорщини починається Китай»);
3) під Європою (і відповідно під терміном «східноєвропейський») розуміє тільки те, що перебуває в межах Євросоюзу;
4) сприймає Україну, Білорусь, Молдову (колишні республіки СРСР) буквально як СРСР.
Нас нема? ми «from Ukraine», тобто «из России»? Україна — це тільки назва? тільки географічна територія?
Сіра пляма буде доти, доки ми не зуміємо сказати, що МИ Є!
Мене батьки вчили: «Своє люби, чуже шануй».
Тому чуже я шаную (мов є тисячі і носії для кожної потрібні, не маю нічого проти інших народів), але своє стараюся оберігати, бо інакше після мовної мішанини прийде мішанина в ментальності (особливо якщо це здійснюється за рахунок мого світу).
За такі заяви вас би десь наприклад в Італії на форумі забанили, якщо б вам «захотілось» і ви б почали шпрехати німецькою, приміром. Це теж був би культурний ізоляціонізм виходить?
Що би хто не казав, але має бути одна панівна ідеологія й культура в державі, частиною якої є й мова, інакше ми потонемо у внутрішніх суперечностях і не зможемо цілісно й послідовно позиціонувати себе в світі, себто будемо СІРОЮ ПЛЯМОЮ.
І взагалі, якщо вже такий демократизм і полікультурність, то чому сайт вкурсі.ком тільки українською? — Це культурний ізоляціонізм, панове!
А ще естонську, бо вона мені подобається, вивчу — ще й нею заідентифікуюсь.
Аж смішно з ваших мовно-політичних умовиводів. От за це я й дотепер не розумію Чернівці, а правильніше — деяких жителів цього міста.
МЫ ЁСЦЬ!
Ба бальше: імперський центр мовить не лише назовні, але й повідомляє самим колоніям, ким вони є. Навчає їх. Відучує (в тому числі шляхом терору) від якоїсь «окремої думки» (чи пак «особого мнения»). Те, що мовиться назовні, і те, що мовиться всередину, може попервах відрізнятися (напр., одразу сказати колонії, що вона лише географічна територія, складно), але поступово, покоління за поколінням вести до цього можна.
Відтак, маємо те, що маємо. Якщо самі українці, будучи за кордоном, і досі не надто наголошують на якійсь окремій українській ідентичності, то чому європейці мають швидко взяти це до уваги? Це тривалий процес, він не завершиться водномить, 20 років замало (надто беручи до уваги мляву просвітницьку роботу наших посольств за кордоном).
Далі, скажість, чи не так само ми ставимося до країн / народів, які довший час не мали змоги явити себе / заявити про себе на весь світ? Звісно, якщо Каталонія (наприклад) відокремиться від Іспанії, ми поступово дійдемо розуміння, що це окремий народ, але тепер? Чи не розглядаємо ми їх тими само іспанцями, хіба з якимись (до речі, якими само, хто знає?) особливостями? Можливо, наше ставлення відпочатково трохи інакше, бо ми в такій само ситуації, тому зможемо швидше увійти в їхнє становище, але все-таки інерція даватиметься взнаки ще довго. Отже, дивуватися немає чому, треба доносити свою думку і свою правду.
Втім, якраз щодо України я не такої песиместичної думки. Процес зрушено з місця, в тому числі і в кіно. В третій частині «Перевізника» (2008) сюжет розгортається навколо доньки українського міністра, яку десь в Європі захопили в заручниці. Я, чесно кажучи, теж переживав, чи не покажуть її росіянкою. Але ні: на мій величезний й приємний подив, її показали українкою, ба — спеціально наголосили на цьому. Коли герой фільму (актор — Стетгем), дізнавшись, що вона з України, за звичкою назвав її росіянкою, вона з обуренням заперечила і сказала: «Я українка. Українці і росіяни різні народи. Ми різні і тут (при цьому показала на голову), і тут (показала на серце)». Отже, не все безнадійно. Якщо в кіно зобразили такий екзистенційний момент самовизначення («я не росіянка, я — українка!»), значить, подеколи таке трапляється і в житті, і трапляється нерідко — досить часто, щоб європейці це поступово засвоїли. Значить, головне, щоб ми самі розуміли, хто ми, і стійко себе трималися. Тоді це зрозуміють й інші.
Крім одного моменту: автономний регіон Каталонія за величиною такий, як наші області. А Україна займає дай боже кілометрів квадратних! На мапі Європи її неможливо не помітити.
Згадався інший епізод. Колись мій тренер по у шу розповідав, як він шукав фільми про китайські бойові мистецтва. Йому продавець почав пропонувати один за одним фільми про карате. Тренер: «Так це ж японські!» Продавець: «А яка різниця?!» Інший приклад: до Петрівського ярмарку нас попросили підготувати демо-виступ на підтримку компанії «Hyundai». Тренер: «А нічого, що фірма — корейська, а у шу — китайське мистецтво?» Організатор: «Ой, та хто там у тім розуміється!..»
І в чому різниця між нами та іноземцями?
2) МИ різні (і сприймаємо себе по-різному). Пересічні люди (теж українці!), котрі турбуються більше, що їм покласти в корзину, що одягнути, як краще заробити, де купити і де продати — не переймаються національною ідентифікацією.
3) ВОНИ — теж різні. Одні довго були колоніями інших, інші — керували і тепер продовжують уявляти себе панівними націями світу. Тому, напевно, ставляться до нас залежно від того, в якому становищі самі перебувають. Думаю, якби укладачами були не англомовці, а, скажімо, словаки, то українська і білоруська мови не зникли б зі сторінок розмовника.
4) НАМ все-таки бракує рупорів у світі((((( Тому я стараюся всюди, де б не був, використовувати будь-яку можливість «порупорити» про українців і Україну.
Дякую за це!!!
Так, калі кожны з нас за межамі сваёй Радзімы будзе выкарыстоўваць кожную магчымасць «порупорити» пра УКРАЇНУ, БЕЛАРУСЬ… сапраўды, калі нас будзе ТАКІХ многа, мы здолеем пераканаць і іншых
УКРАЇНА Є
БЕЛАРУСЬ Ёсць)))
Дарэчы, больш паловы сённяшніх незалежных краін Еўропы на пачатку 19 стагоддзя былі калоніямі (Бельгія, Балгарыя, Грэцыя, Венгрыя, Чэхія, Румынія, Польшча, Фінляндыя, Ірландыя, Фінляндыя, Ісландыя, Македонія, Сербія, Чарнагорыя, Славакія, Славенія, Харватыя, Боснія і Герцагавіна, Кіпр, Мальта, ну і мы — Украіна, Беларусь, Літва, Латвія, Эстонія, Малдова)… мабыць кагось і забыў. Большасць з іх незалежнасць атрымалі толькі ў 20 стагоддзі.
Таму, думаю, нас зразумеюць. Толькі самім трэба паважаць сябе і не забывацца, не саромецца казаць аб гэтым іншым.
Дзякую за тэму, дзякую ўсім за тое, што мы неабыякавыя.
Давайте дійсно дамо бюджет МЗСу на рекламу Україну за кордоном але не якійсь смішний а справжній з розробкою концепції та цілої програми реклами нашої держави за кордоном. А не будимо надіятись тільки на Євро 2012. Так футбол найбільш відома гра у Європі, але не всі громадяни Європи є фанатами футболу.
Думаю, буде дуже в тему. Україна як бренд.
«Хороший? задум. На мой взгляд, этим должно заниматься государство. Бизнес должен заниматься бизнесом.? Если государство не занимается, возможно его просто нет.»
Може це дуже прикро, але насправді ми ще дійсно не маємо держави?
І такі люди, як цей маркетолог — це і є початок її творення. І початок зникнення сірої плями.
У нас держава здебільшого побудована з симулякрів або ж з якихось недолугих копій радянських чи народницьких моделей.
І для мешканців Білорусі, принаймні свідомих, теж
На жаль, болюче
і це стосується не лише мови…